Передмова

Від автора

Розділ 1. Суть і значення вироку суду. Закон про основні вимоги до вироку суду

Розділ 2. Підстави постановлення судом виправдувального вироку

2.1. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не встановлено події злочину
2.2. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли в діянні підсудного немає складу злочину
2.3. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину

Розділ 3. Структура і зміст виправдувального вироку

3.1. Вступна частина виправдувального вироку
3.2. Мотивувальна частина виправдувального вироку
3.2.1.Мотивувальна частина виправдувального вироку, коли не встановлено події злочину
3.2.2.Мотивувальна частина виправдувального вироку, коли в діянні підсудного немає складу злочину
3.2.3.Мотивувальна частина виправдувального вироку, коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину
3.3. Резолютивна частина виправдувального вироку

Розділ 4. Зразки виправдувальних вироків та ухвал судів про закриття справ

Список використаної літератури

Анкетування суддів

Розділ 1. Суть і значення вироку суду. Закон про основні вимоги до вироку суду


Відповідно до ст. 3 Конституції України22? людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Пленум Верховного Суду України в п.п.1.3 постанови №7 «Про посилення судового захисту прав і свобод людини та громадянина» від 30 травня 1997 року звернув увагу судів на те, що їх діяльність повинна бути направлена на захист прав і свобод людини та забезпечення рівності громадян перед законом і судом.23?

Стаття 6 Конституції України визначає, що суди є органами судової влади, яка діє незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Таким чином, повноваження суду щодо застосування матеріального та процесуального права носять владний характер.

Згідно з ч.1 ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами і посадовцями не допускається. Вимога про здійснення правосуддя лише судом відображена і в ст. 15 КПК України, в якій підкреслюється, що тільки за вироком суду особа може бути визнана винною у скоєнні злочину і піддана кримінальному покаранню.

Як вказав Пленум Верховного Суду, на суди покладається вся повнота відповідальності за правильне постановлення рішень у кримінальних справах. При розгляді кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ч.1 ст.62 Конституції принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості.24?

Суд, що розглядає кримінальну справу, постановляє вироки, виносить ухвали та постанови. Найважливішим з них є вирок суду, який відповідно до вимог ст. 321 КПК України постановляється іменем держави. Ім’ям України постановляються вироки всіх судів загальної юрисдикції, незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі (колегіально чи одноособово) суд розглянув справу.

Отже, в Україні єдиним процесуальним актом, яким громадянин може бути визнаний винним у скоєнні злочину і підданий у зв’язку з цим кримінальному покаранню, є вирок, постановлений судом у результаті розгляду кримінальної справи в судовому засіданні в умовах, встановлених законом. Вирок підсумовує всю процесуальну діяльність органів досудового слідства, прокуратури і суду, визначає межі перегляду справи в апеляційному та касаційному провадженні.25?

У п. 13 постанови Пленуму Верховного суду України №5 від 29.06.1990 року із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України №3 від 04.06.1993 та №12 від 03.12.1997 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку»26? вказано, що «вирок, постановлений ім’ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення необхідно підходити з винятковою відповідальністю, неухильно дотримуючись вимог статей 321-339 КПК».

Таким чином, постановлений з дотриманням закону, на основі ретельного вивчення доказів, за внутрішнім переконанням суддів судовий вирок, що підсумовує розгляд справи в суді, складає найважливішу частину судового процесу.

Найважливіше значення вироку зна-ходить відображення у ряді норм кри-мінально?процесуального закону, що регулює правила судочинства в цілому.

Вирок може бути постановлений тільки судом першої інстанції. Вся процесуальна діяльність по розкриттю злочину, встановленню і викриванню винного, що протікає до остаточного розв’язання справи судом, направлена на створення умов для постановлення судом законного та обґрунтованого вироку. У жодному процесуальному акті попередніх стадій процесу, як і під час самого судового розгляду, не можуть бути вирішені у повному об’ємі питання, які вирішуються у вироку. Кримінальна справа може бути закрита за наявності законних підстав органами досудового слідства та судом. Проте, якщо у справі необхідно вирішити питання про кримінальне покарання, то воно вирішується судом лише у вироку.

Суди апеляційних і касаційних інстанцій і ті, що розглядають кримінальні справи в порядку виключного провадження, перевіряючи за певних умов законність і обґрунтованість вироків, можуть скасовувати їх або при виявленні помилок вносити в них зміни. Але при цьому вони не мають права виходити за межі обвинувачення, визнаного доказаним за вироком, а також встановлювати або визнавати доказаними факти, які не були доказані у вироку або спростовані (ст. ст. 366, 378, 396, розділ 32 КПК України).

Держава уповноважує суд здійс-нювати правосуддя від свого імені і забезпечує виконання його рішень. Проголошення вироку ім’ям держави підвищує авторитет цього акта правосуддя і відповідальність суддів за правильне здійснення правосуддя. Вирок суду, що постановляється іменем держави, щодо обов’язковості виконання прирівнюється до закону.

Відповідно до вимог ст. 322 КПК України вирок постановляється в окремому приміщенні – нарадчій кімнаті, в якій під час постановлення вироку можуть знаходитись тільки судді, що входять до складу суду у даній справі. Таємниця наради суддів є однією з гарантій незалежності суддів при розгляді і ухваленні рішень з кримінальних справах. Порушення таємниці наради суддів відповідно до вимог п.8 ч.2 ст. 370 КПК України – істотне порушення вимог кримінально?процесуального закону і є підставою для безумовного скасування вироку.

Кожен вирок суду за певних умов набирає законної сили (ст. 401 КПК України). Це означає, що він після набрання законної сили підлягає точному та обов’язковому виконанню нарівні із законом. Виправдувальний вирок і вирок, що звільняє підсудного від покарання, виконуються негайно після проголошення вироку. Вироки, що набрали законної сили, є обов’язковими для всіх державних і громадських установ, підприємств і організацій, посадовців і громадян і підлягають виконанню на всій території України ( ст. 403 КПК України).

Відповідно до п. 9 ст. 6 КПК України кримінальна справа не може бути порушена, а порушена справа підлягає закриттю щодо особи, про яку є вирок, що набрав законної сили, з того ж обвинувачення.

Встановлені вироком факти, їх оцінка судом, рішення суду визнаються істинними, доки вирок, що набрав законної сили, не скасовано або не змінено. Коли вирок, що набрав законної сили, викликає сумніви, з метою перевірки його правильності його можливо оскаржити у строгій відповідності з вимогами кримінально?процесуального закону. Але доки вирок не скасований, він визнається істинним.

Вироком, заснованим на законі і постановленим відповідно до вимог закону, суд від імені держави дає оцінку діянню підсудного як злочинному або не злочинному. При встановленні вини суд застосовує до винного передбачені законом заходи кримінального покарання. При встановленні невинності підсудного суд виправдовує його і своїм вироком повністю відновлює невинного у всіх правах, негайно скасовує усі обмеження, якщо вони застосовувалися.

Вирок суду має величезне виховне значення. Викриваючи небезпечні для суспільства дії злочинців і застосовуючи до них передбачені законом заходи покарання, суд привертає увагу громадськості до боротьби з правопорушеннями, створює обстановку нетерпимості до злочинів, причин і умов, що їх породжують. Вирок суду попереджає правопорушення серед нестійких членів суспільства і служить вихованню засудженого.

Щоб вирок дійсно служив досягненню вказаної мети, він повинен відповідати ряду встановлених законом вимог.

Перш за все, вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим (ст. 323 КПК України). 3аконність і обґрунтованість вироку тісно зв’язані, але вони виражають різні сторони акту правосуддя.

3аконність вироку – це його абсолютна відповідність вимогам кримінального і кримінально?процесуального законів. Законним може бути визнаний тільки той вирок, який містить рішення, що відповідають всім вимогам Загальної і Особливої частин кримінального кодексу і інших кримінальних законів. Тому незаконним буде, наприклад, обвинувальний вирок, яким підсудний засуджений за дії, що не становлять суспільної небезпеки, вирок, в якому неправильно кваліфіковані дії засудженого або неправильно, без урахування вказаних в кримінальному кодексі обставин, визначена міра покарання.

За наявності в справі цивільного позову, вирок, в частині рішення по позову, повинен відповідати вимогам цивільного права.

Для забезпечення законності вироку не менше значення має дотримання порядку судочинства, встановленого кримі-нально?процесуальним законом. Якщо в ході провадження у справі були допущені істотні порушення кримінально ? процесуального закону, то вирок також буде незаконним, хоча в ньому може і не бути явних порушень кримінального закону. Так, незаконним буде вирок, постановлений незаконним складом суду або з порушенням таємниці наради суддів, або вирок, не підписаний одним із суддів.

Це повною мірою відображає висловлену в науковій літературі думку про те, що під законністю вироку розуміють властивість, що відображає правильне дотримання кримі-нально?процесуального закону під час досудового слідства, при розгляді і вирішенні справи, і при ухвалі акту правосуддя, а також правильне застосування кримінального та інших матеріальних законів при розв’язанні питань, що виникають у кримінальній справі.27?

Вирок буде незаконним у деяких випадках і тоді, коли істотні порушення кримінально?процесуального закону допущені не судом, що його постановив, а й на ранніх стадіях процесу. Наприклад, якщо під час досудового слідства порушено право обвинуваченого на захист, то вирок суду не може бути визнаний законним, оскільки наслідки процесуального порушення позначаться на вироку, і, в усякому разі, вирок у такій справі викликатиме сумніви в своїй правильності.

Законним може бути лише той вирок, який постановлений в результаті процесу, проведеного відповідно до кримінально?процесуального законодавства.

Обґрунтованість вироку — це відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фактам, що мали місце насправді.

Іншими словами, обґрунтованим може бути тільки вирок, в якому виражена встановлена судом у справі об’єктивна істина. Якщо ж вирок не виражає істини, містить судову помилку, то він необґрунтований. Крайнім випадком постановлення необґрунтованого вироку є засудження невинного, а також виправдання злочинця, який підлягає відповідальності. Такий вирок буде і незаконний. Але вирок буде необґрунтованим і у тому випадку, коли, наприклад, суд вирішив справу, не встановивши всіх істотних для справи фактів, хоча засудив дійсно винного. В даному випадку вирок ґрунтується не на всіх фактах, що мали бути враховані при його постановленні, що спричиняє його необґрунтовану м’якість або ж надмірну суворість. Необґрунтованим вважається вирок і тоді, коли суд, правильно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, ігнорує їх або ухвалює рішення, що суперечать матеріалам справи і значенню встановлених ним самим фактів. Необґрунтованим буде вирок, що спирається не на докази, а на здогадки, припущення, інтуїцію суддів.

Іноді під обґрунтованістю вироку неправильно розуміють тільки наявність в самому вироку його обґрунтування, мотивування. У такому разі втрачається найголовніше — обґрунтованість вироку по суті, його об’єктивна істинність.

Будь?який необґрунтований вирок є і незаконним. Засудження невинного, виправдання злочинця, кваліфікація діяння без урахування всіх обставин справи або всупереч встановленим фактам, призначення покарання без встановлення і врахування всіх необхідних для справедливого розгляду справи фактів — все це порушення кримінального і, звичайно, кримінально?процесуального закону. Незаконний же вирок або прямо буде необґрунтованим (засудження без вини), або викликає сумніви в своїй обґрунтованості (розгляд справи у відсутність підсудного, коли це не допускається згідно із законом, порушення таємниці наради суддів тощо).

Дуже цікаво і правильно надавалися поняття законності та обґрунтованості у п.7 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 9 липня 1982 року, де вказано, що «рішення є законним, якщо воно винесене в строгій відповідності з тими нормами матеріального права, що підлягають застосуванню у справі, і при точному дотриманні норм процесуального права. У рішенні повинні бути вказані норми матеріального і процесуального права, якими керувався суд при розгляді справи. Рішення є обґрунтованим, якщо в ньому викладені всі обставини, що мають істотне значення для справи, всесторонньо та повно з’ясовані в судовому засіданні і наведені докази на підтвердження висновків про встановлені обставини справи».28?

Якщо законність – це властивість, що виражає відповідність висновків суду, що містяться у вироку, вимогам закону, то обґрунтованість є співвідношення висновків суду до доказів, досліджених під час судового розгляду і встановлених на їх основі фактах об’єктивної дійсності, виходячи з яких робиться висновок про наявність або відсутність обставин, що входять в предмет доказування у кримінальній справі. Вирок визнається обґрунтованим, якщо фактичні обставини встановлені дослідженою в судовому розгляді сукупністю доказів, отриманих з передбачених законом джерел, а висновки, що містяться в ньому, логічно несуперечливі й витікають з даної сукупності доказів і фактичних обставин.29?

У цій частині дуже цінною є думка Ю.М.Грошевого, який вказав, що «для визнання вироку законним і обґрунтованим необхідно, щоб мотивування, що наводиться в ньому, було послідовним і не містило внутрішніх суперечностей, щоб думки, викладені у вироку, з усіх питань, що вирішуються в ньому, повністю відповідали б матеріалам кримінальної справи і витікали б з них (логічні мотиви). Логічні помилки, суперечності між даними судового слідства і фактами, які суд визнав у вироку встановленими, між мотивуванням і резолютивною частиною вироку роблять це мотивування порочним і позбавляють вирок сили акта... правосуддя».30?

Апеляційний суд Одеської області вироком від 05.11.2004 року засудив Б. за ст. 15,ч.4 ст. 152 КК України до 9 років позбавлення волі, за п.10,12 ст. 115 КК України – до 14 років позбавлення волі; Ц. – за ст. 15 ч.4 ст. 152 КК України до 8 років позбавлення волі, за п.10,12 ст. 115 КК України – до 12 років позбавлення волі, а відповідно до ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно призначив Б. покарання у вигляді 14 років позбавлення волі, Ц. – у вигляді 12 років позбавлення волі.

Б. та Ц. визнані винними в тому, що вони 7 вересня 2002 року вчинили замах на зґвалтування П., після чого за попередньою змовою – її умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2005 року вирок скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування у зв’язку з тим, що суд допустив невиконання вимог ст. 323 КПК стосовно законності та обґрунтованості вироку.

Відповідно до вимог ст.22 КПК України, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, зобов’язані зробити всі передбачені законом дії для всебічного, повного та об’єктивного розслідування обставин справи. Відповідно до вимог ст.323 КПК вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим.

В той же час ці вимоги закону під час досудового слідства та розгляду справи в судовому засіданні виконані не були, обставини, які мають істотне значення для вирішення питання, чи дійсно Ц. і Б. вчинили умисне вбивство П., і якщо вчинили, то за яких обставин, належним чином не встановлені.

Суд обґрунтував свій висновок про те, що Б. та Ц. винні у скоєнні злочину, посилаючись на: явку з повинною і свідчення Ц., які він дав на початку досудового слідства, у тому числі і в ході відтворення обставин події, дані очної ставки між Ц. і Б., свідчення свідка Б.С., який знайшов труп дівчини на території будівництва, свідчення свідка У., який знав про те, що П. повинна була зустрітися з невідомими особами недалеко від вказаного місця, свідчення працівників міліції про те, що Ц. розповів їм про обставини вбивства П., свідків М.І. та М.К., які були понятими при відтворенні обстановки та обставин події за участю Ц., і показали, що він надавав свої свідчення добровільно.

Засуджені Ц. і Б. винними себе не визнали і засвідчили, що 7 вересня 2002 року приблизно о 23 годині 30 хвилин не зустрічалися з П. і злочинів щодо неї не скоювали, а знаходилися в цей час удома і бачилися з нею останній раз в школі, що підтвердили і допитані в судовому засіданні матері засуджених.

Ц. пояснив, що явка з повинною і дані ним свідчення на початку досудового слідства, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події і на очній ставці між ним і Б., не відповідають дійсності, оскільки він дав їх при застосуванні до нього незаконних методів слідства.

За таких обставин суд зобов’язаний був за клопотанням учасників судового розгляду, в порядку, передбаченому ст. 315?1 КПК, дати доручення прокуророві перевірити заяву про застосування до Ц. незаконних методів ведення слідства, відклавши при цьому розгляд справи до закінчення перевірки. Суд так само повинен був допитати свідків, яким було відомо, чи контактували Ц. і Б. між собою.

Крім того, при постановленні обвинувального вироку суд повинен був вказати, чому він не прийняв до уваги свідчення засуджених про те, що 7 вересня 2002 року приблизно о 23 годині 30 хвилин вони не зустрічалися з П. і не скоювали злочинів відносно неї, а знаходилися в цей час удома і бачилися з нею останній раз в школі, а визнав правдивими свідчення Ц. про те, що він зустрічався з Б. в той же день, які він дав на початку розслідування, і від яких надалі відмовився.

Вказані обставини мають суттєве значення для правильного вирішення справи, оскільки вина Б. обґрунтовується тільки первинними свідченнями Ц.

Суд також не задовольнив клопотання про допит в судовому засіданні свідка С.С., свідчення якого важливі, оскільки за його повідомленням Ц. та Б. стали підозрюваними у скоєнні вказаних злочинів.

Суд, дійшовши висновку про винність Б. і Ц. за свідченнями останнього, які він дав на початку досудового слідства, зокрема під час відтворення обстановки і обставин події, так само не звернув увагу на те, що свідчення були відібрані без участі захисника, що є порушенням ст. 45 КПК, в якій вказано, що участь захисника при провадженні дізнання і досудового слідства обов’язкова, якщо санкцією статті, за якою кваліфікується злочин, передбачено довічне позбавлення волі.

Відсутність захисника при затриманні і допиті Ц. і проведення відносно нього інших слідчих дій може бути розцінено як порушення його права на захист, що є підставою для визнання вказаних доказів неприпустимими.

За таких умов суд повинен був ретельно перевірити в судовому засіданні всі матеріали досудового слідства і перш за все обставин, за яких Ц. визнав свою провину, встановити причину зміни ним свідчень і дати їм належну оцінку.

Таким чином, органи досудового слідства допустили у справі неповноту дослідження обставин справи, а суд не усунув її під час розгляду справи.31?

Ряд учених виділяють в науковій літературі і таку властивість вироку суду як його справедливість. На необхідність виголошення справедливого вироку суду прямо вказувалося раніше в Ухвалах Пленуму Верховного суду СРСР.32?

У найзагальнішому розумінні справедливість означає етично обґрунтований і правильний масштаб для співвідношення дій суб’єкта на користь або на шкоду суспільству та інших осіб, з відповідними діями останніх.33?

Як вказує Толочко А.Н., справедливим буде вирок, який у повному розумінні відображає те, що сталося насправді. Одночасно з цим справедливість вироку забезпечується неухильним виконанням процесуального законодавства під час розгляду кримінальної справи і постановленням вироку.34?

По друге, вирок суду повинен бути обґрунтований лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України).

Ця вимога закону означає перш за все обов’язок суду обґрунтовувати судовими доказами всі свої висновки по справі, викладені у вироку. Жодне твердження суду про обставини справи не може бути викладене у вироку, якщо воно не спирається на докази.

Цікаво в зв’язку з цим відзначити вимоги Пленумів Верховного Суду СРСР. Так, в постанові «Про судовий вирок» від 28.07.1950 року 35? вказувалося, що «відкидаючи ті або інші наявні у справі докази на користь обвинувачення підсудного або його виправдання, суд повинен у вироку вказати, чому саме ці докази ним відкидаються». У пізнішій постанові «Про судовий вирок» від 30 червня 1969 року36? Верховний Суд наголошував суддям, що «при постановленні вироку повинні отримати оцінку всі докази, розглянуті в судовому засіданні. У вироку необхідно викладати обставини, визнані судом встановленими..., а також докази, на підставі яких суд дійшов висновку, що ці обставини мали або не мали місця в об’єктивній дійсності... При цьому судам необхідно у вироку вказувати не тільки прізвища свідків, потерпілих і інших осіб, свідченнями яких, на думку суду, підтверджуються ті або інші фактичні обставини, але і викладати суть цих свідчень».

Тільки судові докази, зібрані, досліджені й оцінені відповідно до закону, можуть обґрунтовувати висновки суду і постановлені відповідно до них рішення. Але закон підкреслює й іншу принципову вимогу, що пред’являється до обґрунтування вироку доказами. Вона пов’язана з особливостями збирання і дослідження доказів у кримінальній справі на різних стадіях процесу.

На момент постановлення вироку у справі є докази, здобуті під час досудового слідства і отримані в судовому засіданні. Проте вирок може спиратися лише на ті з них, які були розглянуті судом у судовому засіданні. Жоден доказ, наявний у справі, не може бути покладений судом в основу його рішення, якщо він не був досліджений в судовому засіданні, точніше, в процесі судового слідства.

Відповідно до ст. 257 КПК України таке дослідження повинно проводитися безпосередньо і усно, тобто суд зобов’язаний допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. Спроби обґрунтовувати вироки доказами, взагалі не розглянутими в судовому засіданні, є прямим і грубим порушенням закону. Вироки, що спираються на докази, не досліджені в суді, є необґрунтованими.

Верховний Суд України постійно підтверджує необхідність точного дотримання вказаних вимог закону.

Так, невідповідність між висновками, викладеними у вироку, та фактичними обставинами справи були підставами для скасування вироку апеляційного суду Дніпропетровської області щодо І., засудженого за п.1 ч.2 ст. 115 КПК, виправданого за ч.1 ст. 263 КК через відсутність складу злочину в його діях.

Під час перевірки справи 4 березня 2003 року Верховний Суд України встановив, що І., визнаючи себе винним в умисному вбивстві Д. і Б., стверджував, що першим на нього з ножем напав Д., а він відібрав у нього ніж і після цього, захищаючись, убив Д., а потім Ю. Суд же ці обставини не дослідив і всупереч матеріалам справи вказав, що І. узяв ніж, який лежав поряд з ним, і цим ножем під час бійки убив потерпілих. Такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, проте істотним чином впливають на кваліфікацію дій засудженого.

Крім того, суд допустив неповноту при дослідженні обставин справи, щодо якої проведено дві судово?медичні експертизи, і в їх висновках вказані різні предмети, якими могли бути заподіяні потерпілим колото?різані рани. Незважаючи на наявність розбіжностей у висновках експертиз, суд їх не відхилив і, як свідчать матеріали справи, ці питання не дослідив, оцінку наведеним доказам не дав.

Без достатніх на те підстав суд виправдав І. за придбання і зберігання вогнепальної зброї і не навів доказів в обґрунтування того, що вилучений в І. пістолет не є вогнепальною зброєю. Як убачається з висновків судово?балістичної експертизи, пістолет визнаний вогнепальною зброєю і придатний до стріляння, що підтвердив експерт і в судовому засіданні.

За таких обставин вирок суду скасовано, а справа направлена на новий судовий розгляд.37?

По третє, вирок повинен бути судом мотивованим (ст.327, 334 КПК України).

В українській літературній мові термін «мотивувати» означає «наводити мотиви, що пояснюють, виправдовують певні дії, вчинки, тощо».38?

Лупінська П.А. визначає мотивування процесуальних рішень як систему мотивів, що наводяться суддями на обґрунтування висновків, що містяться в даному рішенні.39?

У науковій літературі вчені виділяють фактичні мотиви, правові мотиви та етичні мотиви.40?

Фактичні мотиви відображають аналіз досліджених в судовому засіданні джерел доказів з погляду їх допустимості, відносності, достовірності або вірогідності інформації, що міститься в них. Обов’язковий структурний елемент фактичних мотивів – доводи суддів, у зв’язку з якими вони визнали достовірною інформацію, що міститься в одних джерелах доказів, і не відповідною встановленим у справі фактам в інших джерелах.

Правові мотиви, що наводяться суддями у вироку, виступають одним з видів тлумачення правових норм – казуальним індивідуальним тлумаченням, тобто роз’ясненням нормативного акта, обов’язкового для даного випадку. У правових мотивах відображається особисте розуміння суддями суті кримінально?правових заборон і інших норм, на основі і відповідно до яких ухвалюється вирок. У структуру правових мотивів входять думки суддів, засновані на положеннях, які сформульовані в нормах матеріального і процесуального права, на тлумаченні законів, на рекомендаціях правової науки.

Об’єктом етичних мотивів при обговоренні питань, що підлягають вирішенню у вироку, виступають не тільки вид і міра покарання, обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, але і етична характеристика дій підсудного, і його особистості. У структуру етичних мотивів входять думки суддів, засновані на нормах моралі, поняттях і категоріях етики. Таким чином, вмотивованість вироку — це наведення у вироку обґрунтування фактичних, правових і етичних мотивів, до яких прийшов суд у справі.

Що стосується мотивування виправдувального вироку, то «по суті суд, постановляючи виправдувальний вирок, спростовує з різних підстав обвинувачення, пред’явлене підсудному»41? Обґрунтоване заперечування обвинувачення можливе при всебічній, повній і об’єктивній аргументації висновків суду.

Таким чином, у вироку повинно бути мотивоване рішення суду про визнання підсудного винним або про його виправдання, про визнання якоїсь частини обвинувачення необґрунтованою, про зміну обвинувачення, про обрання певної міри покарання в необхідних випадках і ряд інших рішень, що складають сутність вироку.

Ця вимога позитивно позначається не тільки на формі і змісті вироку, але і на всій діяльності суду першої інстанції по розгляду і вирішенню кримінальних справ. Обов’язок суду мотивувати викладені у вироку висновки доказами, фактами вимагає більш всебічного та глибокого дослідження всіх обставин справи, об’єктивної оцінки встановлених фактів. Крім того, мотивований вирок, особливо у складних і спірних справах, має більшу переконливість у порівнянні з вироком, що містить лише кінцеві висновки суду.

Чинне законодавство приділяє значну увагу дотриманню вимоги мотивувати кожен вирок і навіть відносить деякі випадки постановлення невмотивованих вироків до підстав скасування або зміни вироку. Так, відповідно до ст. 369 КПК вирок визнається таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, коли при наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у вироку не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші.

З недоліками в мотивуванні вироку пов’язані в значній мірі і дві інші підстави для визнання вироку таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, а саме: якщо висновки суду не підтверджуються доказами, розглянутими в судовому засіданні, і якщо висновки суду, викладені у вироку, містять істотні суперечності, що вплинули або могли вплинути на правильність вироку.

Мотивування вироку тісно пов’язане з його обґрунтованістю, оскільки об’єктивно і повно мотивований вирок містить докази своєї правильності. В той же час спроба обґрунтувати помилкові висновки робить сумнівним і їх мотивування, якщо, звичайно, воно наводиться неупереджено. Відсутність мотивування може поставити під сумнів обґрунтованість вироку по суті, а нерідко свідчить і про його неправильність.

Відповідно до закону мотивованим повинен бути кожен вирок суду, як обвинувальний, так і виправдувальний. Ця вимога розповсюджується на всі без винятку вироки, незалежно від тяжкості обвинувачення, об’єму справи, характеру викладених у вироку висновків і рішень. Індивідуальні особливості конкретної справи відбиваються лише в об’ємі й характері мотивування вироку.

Особливе значення вироку встановлює підвищені вимоги не тільки до його змісту, але також і до форми, стилю викладу, іншими словами – до культури цього найважливішого процесуального документу.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 29.06.1990 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» із змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України N3 від 04.06.93 і N12 від 03.12.1997, підкреслено таке: «Звернути увагу судів на те, що вирок, постановлений ім’ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю, суворо дотримуючись вимог статей 321?339 КПК.

Враховуючи те, що поспішно, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати сумніви в його законності, обґрунтованості і справедливості, судді повинні постійно удосконалювати стиль написання вироку, який повинен бути викладений офіційно?діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним і ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду». 42?

Таким чином Пленум підкреслив, що вирок повинен бути бездоганний і за формою. Непереконливий, поспішно складений, неохайний вирок може стати причиною появи неясності в процесі його виконання і, безумовно, не має необхідної виховної та попереджувальної дії.

Розглянемо ці вимоги до мови і стилю вироку докладніше.

Вирок, як і будь?який офіційний документ, так само, як і інші процесуальні документи, повинен бути викладений офіційно?діловим стилем. Цьому стилю властивий ряд мовних особливостей, головними з яких є ясність і точність. Але однієї цієї характеристики стилю недостатньо, оскільки ясність, наприклад, повинна бути властива будь?якому правильному мовленню. Для офіційно?ділового стилю характерне також специфічне використання мовних засобів: їх одноманітне вживання, наявність (велика кількість) спеціальних термінів (у даному випадку юридичних), стандартні звороти (кліше або штампи) тощо.

Суддя повинен виробляти в собі вміння юридично грамотно, стисло і ясно викласти у вироку встановлені судом обставини справи, аналізовані докази, висновки і рішення суду.

1) Ясність і точність при викладі вироку мають особливе значення. Недопустимою є двозначність виразів. Задля точності доводиться іноді поступатися стислістю викладу і навіть миритися з деякими погрішностями стилю, наприклад, неодноразово повторювати прізвища, назви і таке інше, щоб не можна було тлумачити текст всупереч його справжньому змісту. Але при цьому не слід уточнювати очевидне («ударяв долонею руки») і тим більше вживати «уточнення», що не мають сенсу («ударив в область голови»). Незграбно виглядають і лише ускладнюють сприйняття численні уточнення тексту, що зустрічаються у викладених свідченнях: «Він, Бєлов, ..», «його, Бєлова...» і т.д.

Ясність і точність викладу досягається використанням спеціальних термінів, юридичних і неюридичних. Важлива умова полягає в тому, щоб зміст і використання терміну повністю відповідали тим нормам, які регламентують використання терміну в тій або іншій сфері. Скажімо, термін «алібі» замінює в тексті поняття «обставина, що виключає перебування звинуваченого в місці злочину у момент його скоєння» і точно його визначає.

До використання спеціальних (неюри-дичних) термінів треба підходити продумано і користуватися ними лише тоді, коли без них не можна обійтися. Це ж стосується і слів іншомовного походження (окрім тих, які стали загальновживаними).

Точність тексту додають стандартні звороти (кліше). Наприклад, зворот «вчинив постріл» відповідає розмовному «вистрілив», але для юриста очевидна смислова різниця між ними: «вчинив постріл» підкреслює умисний характер цієї дії, тоді як «вистрілив» допускає і необережність («необережно натиснувши на спусковий гачок, вистрілив з рушниці»).

Стандартні звороти не завжди правильно вживаються і тоді це призводить до зворотного результату — неточності. Так, зворот «зі свідчень убачається» іноді використовують в значенні «наявний в свідченнях», а це не правильно. У реченнях з цим зворотом повинно повідомлятися не те, що безпосередньо засвідчила допитана особа, а те, що витікає з її свідчень як логічно очевидний висновок. Тому неправильною є фраза: «Зі свідчень Смирнова убачається, що він сплатив за вечерю 50 крб.». Смирнов прямо назвав цю суму. Даний зворот слід було б вжити, якщо необхідно підкреслити, що у Смирнова були гроші, і він витрачав їх на розваги.

Широке вживання у вироку стандартних зворотів цілком виправдане. Але іноді судді, покладаючись на такі формулювання, не замислюються про їх стилістичну якість. З цієї причини «кочують» з вироку у вирок потворні звороти: «привів себе в нетверезий стан» (замість «випив» або, на крайній випадок, «спожив спиртні напої»), «освіту в об’ємі восьми класів», «допустив хуліганські дії» (дієслово «допустити» зовсім не є синонімом дієслова «скоїв») і таке інше.

2) Стислість викладу досягається, з одного боку, відображенням у тексті лише необхідної для розгляду справи інформації, а з іншого — економним використанням мовних засобів.

Поширеним недоліком вироків є наведення тих, що не мають значення для справи, подробиць. Найчастіше це стається у зв’язку зі слабкою професійною підготовкою суддів, їх невмінням виділити з маси відомостей і фактів лише необхідні, істотні обставини, які і треба відобразити у вироку. Іншою об’єктивною причиною є звичайна завантаженість суддів, що залишає мінімум часу для ретельного відпрацювання судових документів. Але як би там не було, зайві відомості у вироку ускладнюють його усвідомлення, не додаючи переконливості, і нерідко знижують виховне значення вироку.

У разі скоєння злочину в нетверезому стані нерідко детально указують, з ким і що випивав підсудний, хоча для вироку достатньо самого факту вживання спиртного і вчинення потім в нетверезому стані злочинів (решта подробиць — для протоколу судового засідання). У справах про статеві злочини іноді наводять різні натуралістичні подробиці і т.п.

Серед суддів існує думка, що громіздкість вироків обумовлюється необхідністю включення в них великої кількості мотивувань різних рішень суду. Їх дійсно багато і, ймовірно, слід було б обговорити, чи у всіх розглянутих вище випадках вони необхідні. Проте, як показує аналіз тексту багатьох вироків, часто це пояснюється невмінням стисло описати дії підсудних, викласти докази або навести ті ж мотивування. Та і просто великою кількістю слів, громіздкістю самих фраз.

Ось один з таких прикладів, узятий з вироку:

«Іванов в п’яному стані і без квитка намагався пройти в зал для глядачів, але у зв’язку з тим, що Іванов знаходився в п’яному стані і не пред’явив квитка, контролер Кузнецова, яка стояла біля дверей, не дозволила йому пройти в зал для глядачів» (це стало приводом для вчинення Івановим хуліганських дій)”. У наведеному прикладі повторюються: прізвище «Іванов», те, що він знаходився в п’яному стані і не пред’явив квитка, а також те, що він намагався пройти в зал для глядачів. Маємо, нарешті, непотрібне уточнення, що контролер стояла біля дверей залу для глядачів ( адже, це звичайне її місце). Якщо виключити з речення все зайве, воно стане удвічі коротшим: «Іванов намагався пройти в зал для глядачів, але контролер Кузнецова не пропустила його, оскільки він був п’яний і не пред’явив квитка». Це вже цілком «нормальне» речення, хоча за необхідності його можна ще скоротити. Раз контролер не пропустила когось в зал для глядачів, це означає, що ця особа намагалася пройти в зал, одне обов’язково припускає наявність іншого. Отже, можна написати: «Контролер Кузнецова не пропустила в зал для глядачів Іванова, оскільки він був п’яний і не пред’явив квитка». Смисловий зміст первинного речення тут повністю збережений.

Цей приклад показує, як можна добитися лаконізму, ретельно працюючи над текстом.

Стислість викладу досягається різними мовними прийомами. Один з них — уживання складних речень. Вони дозволяють не тільки викласти факти, але і вказати на їх взаємозв’язок в межах одного речення. Проте, якщо користуватися цим прийомом невміло, текст робиться важким для розуміння. Одна з найпоширеніших помилок —обтяження складного речення додатковими за допомогою частого повторення сполучників «який» або «що».

Наведемо приклад: «Іванов пояснив, що горілку він пив тому, що це запропонував йому Ковалів, що поїхав після випивки за розпорядженням Кузнецова, що на проспекті уникнути наїзду не зумів і зрозумів, що збив пішохода і що зробив наїзд унаслідок того, що був за кермом п’яний, а не зупинився на місці тому, що злякався...».

В даному випадку очевидне прагнення викласти свідчення підсудного максимально стисло. Крім того, використанням такої граматичної форми деякі судді підкреслюють, що все викладене — це свідчення однієї і тієї ж особи. Але наведене речення не витримує ніякої критики. Його слід було б розбити мінімум на три речення. Наприклад:

«Іванов пояснив, що горілку він пив за пропозицією Кузнецова, а потім за його розпорядженням поїхав на автомобілі. На проспекті він не зумів уникнути наїзду на пішохода унаслідок того, що був п’яний. Машину не зупинив після наїзду тому, що злякався». У такій формі запис легко читається. Зрозуміло, що це свідчення однієї людини. Текст став навіть дещо коротшим.

Економніше виразити думку допомагають дієприкметникові та дієприслівникові звороти, характерні для юридичних документів, у тому числі і для вироку.

Дієприкметникові звороти замінюють додаткові підрядні речення і дозволяють уникнути надмірного повторення союзного слова «який».

Дієприслівникові звороти коротші і динамічніші, ніж аналогічні їм значеннєві форми обставинних підрядних речень.

Проте, якщо вживати дієприслівникові звороти не в міру, по два?три в одному реченні, вони також обтяжують текст, ускладнюють його розуміння. До того ж, не завжди судді правильно користуються дієприслівниковими зворотами, про що свідчать такі приклади: «Прийнявши людину, що підійшла, за сторожа магазину, крадіжка Івановим не була закінчена» (виходить, що обманувся не Іванов, а сама крадіжка); «Не доїжджаючи до м. Запоріжжя , у автомобіля відмовили гальма» (неначе гальма самостійно їхали до м. Запоріжжя).

Щоб не робити подібних помилок, треба твердо пам’ятати, що дієприслівник (прийнявши, доїжджаючи і т. д.) означає додаткову дію особи (предмета), що є в реченні підметом, і повинно, як і присудок, співвідноситися з ним.

3) Можна відзначити й інші мовні та стилістичні особливості вироку.

Вирок повинен бути написаний у третій особі. Так само викладаються і свідчення допитаних у суді осіб. Як правило, значення для справи мають тільки повідомлені допитаними у суді особами факти. І в тих небагатьох випадках, коли форма сказаного має самостійне значення, все ж таки краще передати це у вироку своїми словами. Вживання у вироку прямої мови додає викладу небажаного емоційного забарвлення і може створити враження про необ’єктивність суду.

Неприпустимо вживати слова з суфіксами, що додають їм емоційне забарвлення і що підкреслюють суб’єктивну оцінку того, хто складає вирок (наприклад: «п’янка», «дівча» і т. п.), а також жаргонні та вульгарні вирази.

Для стилю вироку характерне часте вживання віддієслівних іменників («здійснення», «перебування», «спричинення», «знаходження» і т. д.). Це природно, оскільки такими іменниками часто користується законодавець, формулюючи диспозиції статей КК і КПК. Проте слід враховувати, що зловживання віддієслівними іменниками додадуть тексту не тільки офіційного, але і казенного характеру. Тому там, де можна, треба замінювати їх іншими граматичними формами.

Потрібно уникати близького сусідства в одному або в сусідніх реченнях однокорінних слів («Ковалів приготував лом для злому замка складу і мішок для складання викраденого»).

Для стилю вироку характерне також надання переваги прямому порядку слів в реченнях, коли підмет передує присудку, означення — означуваному слову, додаток слідує за словом, що керує ним, обставини стоять по можливості ближче до того слова, з яким вони співвіднесені за змістом. Не можна часто вживати дієслова в пасивній формі, бо це також надає викладу казенного і дещо архаїчного відтінку.

Постановлення вироку – це творчий процес, що вимагає значної праці та зосередженості. Різноманіття досліджуваних життєвих ситуацій, індивідуальні особливості підсудних і інших учасників процесу надають кожній справі своїх особливих рис, що виключають можливість шаблонного рішення.

Вирок постановляється у складній обстановці нарадчої кімнати, коли у справі необхідно ухвалювати невідкладні рішення, і в той же час на діяльність судді накладає відбиток відповідальність за долю людей. За таких умов тільки знання закону, ретельна досудова підготовка судді і постійна робота над підвищенням рівня професійної майстерності дозволять суддям постановляти вироки правильні по суті і досконалі за формою.




22 Конституція України. Офіційне видання. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Київ 2004. “Видавничий дім “Ін ЮРЕ”.

23 Постанова Пленуму Верховного Суду України №7 “Про посилення судового захисту прав і свобод людини і громадянина” від 30 травня 1997 року. Постанови Пленуму Верховного Суду України з цивільних справ. За загальною редакцією Голови Верховного Суду України В.Т.Маляренка. Київ.2004 р.-С.15-16.

24 Постанова Пленуму Верховного Суду України №9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 01.11.1996 року. Постанови Пленуму Верховного Суду України в цивільних справ. За загальною редакцією Голови Верховного Суду України В.Т.Маляренка. Київ.2004 р.-С.9.

25 Уголовно- процессуальний Кодекс Украины. Научно-практический коментарий. Под общей редакцией Председателя Верховного Суда Украины В.Т.Маляренко; професора, доктора юридических наук Ю.П.Аленина. Харков.2005 г.- С.680

26 Постанова Пленуму Верховного Суду України №5 “Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку” від 29.06.1990 року. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справ. - Юрінкомінтер.2005 р.-С.62-73.

27 Бажанов М.И. Законность и обоснованность основных судебных актов в советском уголовном судопроизводстве: Дис. ... д-ра юрид.наук. – Харьков, 1966. – С.38.

28 Бюлетень Верховного Суда СССР. - 1982. - №4. – С.20

29 Толочко А.Н. Судебный приговор и его мотивировка. Киев УМК ВО, 1991.- С.13

30 Грошевой Ю.М. Правовые свойства приговора – акта социалистического правосудия. Учебное пособие. Харьков – 1978. – С.60

31 Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 березня 2005 року.//Вісник Верховного Суду України. - №3(65), 2006 р. – С.26-27.

32 Бюллетень Верховного суда СССР.- 1978.-№4.-С.8.

33 Мальцев Г.В. Социалистическая справедливость и право. –М., 1977. – С.57

34 Толочко А.Н. Судебный приговор и его мотивировка. Киев УМК ВО, 1991-С. 14

35 Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР 1924-1963, С.336.

36 Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР 1924-1963, С.519.

37 Судова практика по перегляду кримінальних справ в касаційному порядку.\\ Вісник Верховного Суду України. 2005 рік. №4(56)- С.34

38 Новий тлумачний словник української мови. Київ.2006. Том 2. С.230.

39 Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве. Их виды , содержание и формы. –М., 1976. –С.159.

40 Надь Л.Приговор в уголовном процессе. -М., 1982.-С.179; Толочко А.Н. Судебный приговор и его мотивировка. Киев УМК ВО, 1991-С. 17.

41 Кобликов А.С. Судебный приговор.-М., 1966. –С.46.

42 Постановления Пленума Верховного Суда Украины по уголовным делам. -К., 2005.- ЮринкомИнтер. - С.63-73



Попередній розділ | Наступний розділ