Публікації
 

Справжня ціна золотої медалі

NN

Лист до редакції херсонської газети "Вгору". Відлунали останні дзвоники, відшуміли випускні бали, відмінники навчання отримали своє “золото” і “срібло”, але сумні освітянські реалії змушують повертатися до цієї теми. “Я працюю в освіті більше 20 років, і увесь цей час (а за словами вчителів, які мають значно більший стаж, – і в попередні роки) роботи медалістів переписувалися.

Це робилося ще в радянські часи, коли на екзамені писали диктант, а потім – твір з російської мови. Навіть якщо в роботі не було помилок, а хоча б одна помарка або виправлення, роботу переписували – вона мала бути бездоганною. А обласна комісія з перевірки “медальних” робіт вже виносила свій вердикт: підтвердити “золото”, знизити оцінку до “срібла”, або й зовсім “зарубати” медаль.
Здавалося б, усе правильно – роботи претендентів на медалі повинні відповідати суворим вимогам – це так, за винятком “незначного” нюансу: написані вони не учнями, а вчителями, учні лише переписують чужу роботу в зошит. Такий собі секрет Полішенеля для медалістів, їх батьків та вчителів. А пишуть “літературні конячки” від освіти твори та перекази зовсім не тому, що відчувають нездоланні творчі пориви. Навпаки – нервують, сердяться, п’ють заспокійливе, на всі заставки лають тих, хто придумав офіційні й неофіційні вимоги до “медальної” роботи. А серед цих вимог є й такі, які інакше, як самодурством, не назвеш. Наприклад, таке: одне слово (а також спільнокореневі) не може двічі повторюватися на одній сторінці! Спробуйте замінити синонімами слова “космос”, “космічний”, як у цьогорічному переказі. Отож бо! Ніякий найобдарованіший учень (та й учитель теж) “з першого заходу” таку роботу не напише. І нічого приховувати правду: певна частина учнів, які отримують медалі, – “липові” медалісти, яких починають “тягти” вже з 9-10 класу. Ось і ходить класний керівник кланятися вчителям-предметникам: ну, постав же ж десять/одинадцять (або й дванадцять) балів такому-то – він вже “на медаль іде”. А вчитель побурчить-побурчить, та й поставить: кому потрібні неприємності?
Але поставити оцінку, переписати роботу (сидячи у школі до пізньої ночі, а найчастіше – й до ранку) – це ще не все. Головне – її “підстрахувати”. Звичайно, йдеться не про страхові компанії, а зовсім про інше, що має у законі чітке визначення. Знаходить учитель, директор навчального закладу, або й зовсім стороння, але “втаємничена” особа “потрібну людину” – ту, що “має вихід” (огидна термінологія нашого сьогодення!) на члена комісії з перевірки медальних робіт. Домовляється про суму “страховки” й передає конверт з грошима, зібраними з батьків майбутніх медалістів. А в конверті ще й списочок з прізвищами тих, хто “застрахувався”. Шукати “потрібну людину” не обов’язково щороку – із розмов з колегами з Херсона й області, а також із інших міст України, знаю, що практично в кожної школи, ліцею, гімназії є свій, давно “підгодований” “страховий агент”. Суми бувають різні – від 150 грн. до 100 доларів. Ось так і живемо.... Огидно, соромно, але не пам’ятаю, щоб хтось із вчителів відкрито виступив проти цього (та й батьки нагороджених починають висловлювати незадоволення вже після отримання медалей). Головний аргумент – треба “зберегти честь школи”, не “підставити” колег і учнів, не втратити роботу. Хоча про яку честь ідеться?!” Є певні надії на незалежне тестування – там ніби-то дотримані всі умови “незалежності”. Але в освітянських колах вже ходять чутки, що це – лише більш хитромудрий спосіб для витягування грошей. Що, мовляв, “страхові агенти” завжди знайдуть потрібну шпаринку, але братимуть значно більше – “за особливі умови роботи” та за “шкідливість”. Хочеться сподіватися, що це всього лише чутки”.


Всі статті >>>